Історія рукопашного бою

Створення рукопашного бою як засобу захисту та нападу, як системи підготовки воїнів  відбулось не в якісь певній культурі чи окремій державі.   Рукопашний бій виник одночасно з появою людства і в різних країнах існував у всяких формах прояву. Ймовірно, його появлення у ті стародавні часи було обумовлено постійною боротьбою за виживання, що зобов’язувало практично кожного члена племені, громади володіти якимись прийомами захисту та нападу і бути готовим у будь-який момент стати в ряди воїнів.

Ще в стародавньому світі з’явились перші військові теоретики та їхні трактати, що висвітлювали військове мистецтво армій і систему підготовки воїнів. Так, зокрема, римський історик Вегецій (4-5 століття н.е.) у своїй праці під назвою: «Короткі виклади військової справи» описав зміст військово-прикладної фізичної підготовки військ, приділивши велику увагу саме характеристиці прийомів рукопашного бою.  

Паралельно із військовим призначенням, де головним критерієм перемоги в ті часи було знищення супротивника, рукопашний бій набував розвитку та вдосконалювався як бойове мистецтво. Для прикладу, у Стародавній Греції – це був панкратіон, що за стилем нагадував вільну боротьбу, але в поєднанні з ударами рук та ніг; в країні басків – Іспанії – були популярні поєдинки на ножах; а в Стародавньому Римі отримали широкий розвиток бої гладіаторів з використанням меча, списа та інших видів холодної зброї.

За часів Київської Русі, яка більше ніж 2/3 часу свого існування провела у війнах   проти візантійців, половців, татар та інших народностей, рукопашний бій набув великого розповсюдження як система військового самозахисту та нападу.  Постійна боротьба слов’янських народів проти їх ворогів виховала у її воїнів такі якості як мужність, завзятість, міцність духу та дозволила накопичити великий  досвід бойового мистецтва. Набуті навички вояків поряд із талантами їх полководців дозволили здобути їм безліч історичних перемог, завойованих безпосередньо в рукопашному бою. 

В період середніх віків на Русі  окремі елементи прийомів та способи ведення рукопашної сутички почали набувати чітко виражені відмінності, особливості. Насамперед, це стосувалось кулачних поєдинків, які отримали велике поширення та популярність серед широких верств населення. Все це  дало поштовх  до зародження та появи чималої кількості різних видів та стилів рукопашного бою, кожен із яких отримав свою історично-філософську основу.  

На початку 20 століття з"явились нові види засобів ураження та зброї, що  різко змінило стратегію та тактику ведення бойових дій. Перевага у чисельності тепер не могла гарантувати успіху в бою.  Численні людські втрати серед військового контингенту, призвели до необхідності більш потужної підготовки солдат для ведення ближнього бою як із застосуванням зброї, так і без неї.  Посилилась роль невеликих груп у бою. Це дало поштовх до створення універсального виду двобою, який би  дав   можливість в стиcлі терміни готувати бійців, здатних як нападати, так і захищатися від будь-яких неозброєних чи озброєних супротивників, незалежно від виду його зброї,  бойових прийомів та методів їх застосування, якими вони володіли. Таким універсальний видом став рукопашний бій, що ввібрав у себе всі найкращі прийоми з різних видів єдиноборств: боксу, карате, дзюдо, самбо, джиу-джитцу та інших.

У Радянському Союзі з початку 30-х років 20 століття рукопашний бій був включений у програму підготовки військ НКВС. В середині 40-х років з відкриттям перших секцій при ФСТ «Динамо» він почав  набувати й першого спортивного спрямування.

Вже на початку 70-х років рукопашний бій був повністю адаптований та взятий до обов'язкової програми  службової підготовки співробітників КДБ СРСР та прикордонних військ. Паралельно він набуває розвитку як вид спецпідготовки для співробітників органів МВС та ЗС (насамперед розвідувальних підрозділів, повітрянодесантних військ,  морської піхоти). 

З початку 80-х років в СРСР рукопашний бій починає формуватися як закритий вид спорту. Відкриваються різні секції та гуртки рукопашного бою,  в основному при міських, обласних управліннях КДБ, МВС, у військових частинах збройних сил. Створюється федерація рукопашного бою. Починають регулярно проводитись  внутрішньовідомчі та міжвідомчі (між силовими органами) змагання різного рівня, проте без присвоєння спортивних розрядів. У 1985 році рукопашний бій був включений до Єдиної спортивної класифікації, як самостійний вид спорту. Це дало змогу спортсменам-рукопашникам отримувати заслужені спортивні звання.  

В 90-ті роки рукопашний бій, приваблюючи з однієї сторони своєю закритістю, а з іншого - ефективністю та простотою в підготовці;  захоплюючи видовищністю змагань, різноманіттям арсеналу прийомів, обґрунтованістю системи суддівства, набуває популярності як вид спорту не тільки серед "силовиків" та військовослужбовців, а й серед широких верств цивільного населення.  Враховуючи наявність великого попиту,  прийоми рукопашного бою були адаптовані фахівцями для можливого оволодіння всіма категоріями громадян.

Вийшовши з лав правоохоронних органів, рукопашний бій   починає динамічно  розвиватися як повноцінний вид спорту у вигляді альтернативи східним єдиноборствам.         З розпадом Радянського Союзу в 1993 році в Україні створюється Федерація рукопашного бою України, яка ефективно функціонує й понині.  В даний час Національна федерація рукопашного бою об'єднує 21  обласну федерацію та близько 200 місцевих осередків. Рукопашним боєм займаються в різних секціях, гуртках, клубах, фізкультурно-спортивних товариствах, дитячо-юнацьких школах, військових частинах, всіх існуючих в Україні силових відомствах, військових, правоохоронних та  окремих цивільних вищих навчальних закладах.